...

Сумна зоря тиха і терпляча,
Неначе стала на обрію землі,
А до неї хмара горнеться і плаче,
І щось гірке нагадує мені.

Ані в собі, ані навкруг,
Його з нудьги збагнуть не можу,
Воно липке, як той недуг,
Який пристане і дарма тривоже.

Мовчить душа, буя печаль,
І в тихому полоні закуті почуття,
Веде на суд у невідому даль,
За їх відкрите і відверте каяття.

Чому так стрімко поривань зникала?
Чому в душі їй місця не знайшлось?
За що її нудьга моя ламала?
Чому усе в такій образі відбулось.?

І дух зотлів, і красота пропала,
Немов ніякої любові й не було.
Зоря сумна мене не врятувала,
Бо знов незване диво прибуло

Ось, я з тобою спочивать не буду,
І твій спокій у не спокій заведу,
Затьмарю сподівань твою повсюди,
І все сердешне по закуткам розведу. .

Сумна зоря тиха і терпляча,
Схилилася додолу у глибоку темноту,
Тепер сердечко вже за нею плаче,
Бо як йому вернуть любов і красоту.