Автобус, в якому ми живемо
Генрі саме докурював останню цигарку, котру лишив про запас у внутрішній кишені куртки, коли здалеку почулось кволе човгання коліс автобуса. Дим, що сизою ластівкою виринав з його вуст, вмить розсіювався в приємному подихові осіннього вітру. Людей на зупинці було небагато, куди менше, ніж у звичай. Це спостереження на мить здивувало його, однак наближення автобуса, що супроводжувалось все сильнішим скреготом гальмівних колодок, приглушило його роздуми, а згодом він узагалі забув про це. Поруч ніде не було видно смітника. Ще раз оглядівшись довкола, Генрі переконався, що його і справді немає. Дивно, на зупинці завжди стояв смітник, подумав він, і похапцем здолавши кілька десятків ярдів до ларка, де купував цигарки напередодні, Генрі жбурнув недопалок в урну, що стояла поруч, і прискоривши крок, подався назад. Пасажири мляво заповнювали салон, немов були змушені їхали кудись проти своєї волі. Їхні пусті безмовні обличчя, що більше нагадували якісь страхітливі опудала, дивились поперед себе збайдужілими поглядами в пошуках вільного місця. Я зняв з плечей ранець, і зайшов до салону. Здавалось, ніби на пошарпаних сидіннях були розсаджені воскові скульптури, котрі водій доставляє до місцевого музею. Люди дивились в потилицю одне одного, сидячи струнко, непорушно. Дехто опустив голову вниз. Я став біля турнікету обабіч задніх дверей і дивився у вікно. Картина, що стояла за моєю спиною, здавалась мені врай моторошною. Я намагався не думати про це і роздивлявся пропливаючі силуети будинків крізь покриту розводами шибку. Ніхто ні з ким не розмовляв. В салоні панувала гробова тиша, здавалось, першому, хто порушить її, відразу ж проломлять череп. Навіть ті, хто виходив, навіть вони не заронивши ані слова, мовчки чекали доки на них звернуть увагу та пропустять до виходу. Раптом він побачив вільне місце біля якоїсь бабці посередині салону і сів. Та не пройшло й кількох хвилин, як на наступній зупинці дві старших жінки вийшли, звільнивши по собі два місця переді мною, і бабця, що сиділа поруч, ледь не в приступах гарячки почала підводитись і пересідати туди. Автобус рухався мляво, здавалось, він котиться від сили вітру. Люди, більше схожі на машин. Автобус, більше схожий на лінивого поні. Рухались далі. В шибці, як і раніше, виднілись лише контури чогось, немов художник, що малював це місто за вікном, вмів малювати лише тільки прямими лініями. Раптом автобус різко загальмував і один чоловік не втримавшись за поручень, упав долілиць по центру салону. Люди, як і ні в чому не бувало, далі продовжували розглядати потилиці одне одного. Ніхто не дивився на чоловіка, не бачив, як із його черевика на підлогу почали повільно стікати багряні каплі. Кілька людей, що саме мали виходити, байдуже переступили через нього. Жінка, котра хотіла пробратись до виходу першою, наступила на закривавлену гомілку. Вона не помітила цього, і виваженою, сповненою пихи та знівеченості почуттів ходою, далі продовжувала торувати шлях до дверей. Генрі відчув на собі чийсь терпкий, сповнений невимовним жахом погляд. То був погляд того чоловіка. Сірі, на пів скляні очі, що здалеку походили на дві морських камінці, так і молили: «допоможи мені, прошу тебе, допоможи…» Цей безпомічний і сповнений горем погляд глибоко в’ївся в його свідомість, навіть дивившись убік, перед очима все одно майоріла ця пара сірих кульок, що ледь не вилізали з орбіт. Чому він не кричав? Йому досить лиш крикнути, і всі звернули б на нього увагу. Та він мовчав. Невимовні муки, що переповнювали його вистраждане в поривах боротьби єство, судорожно звивали врізнобіч пальці лівої руки. Велетенська червона пляма, що утворилась по центру салону вже за кілька хвилин, не привернула уваги з боку пасажирів. Як і раніше, вони просто стояли. Хтось сидів. Байдужість, котра панувала довкола, могла б з легкістю довести будь-кого до самогубства. А може, всі, хто тут їдуть, вже мертві? Генрі спробував пробратись до чоловіка, що лежав долілиць, та марно; стіна людей, що вмить виросла перед ним, аж ніяк не збиралась розходитись. Генрі намагався якось продертись, штовхаючись ліктями та ранцем, та це ніяк не допомогло. Чому вони не дають мені проходу? Він кричав, кричав голосно і довго. Просив, благав його пропустити. Конвульсивно махаючи руками прямо перед лицями байдуже стоячих людей, він кричав і кричав… кричав і кричав. Всередині в нього все закипіло, шалений прилив люті та несамовитості проникав у кожну клітину тіла. Розлючений, доведений до відчаю, він бив кулаками по спинах людей, котрі немов закам’янілі безмовні статуї стояли поперед ним. Він бив як тільки міг, з усієї сили. Не можна відступати, там же лежить людина… вона просить про допомогу… Він зняв з ноги черевик і намагався вибити ним скло аби хоч якось привернути до себе увагу. Та скло все ніяк не билось. Ще одна спроба. І ще. Знітившись, і ледь не доводячи себе до цілковитої знемоги, раз за разом пробував залишити на ньому бодай тріщинку, і все кричав, кричав, кричав… Сили по-зрадницьки покидали його, боротися вже не лишалося сил. Раптом Генрі охопила паніка, і він зупинився. Він нарешті помітив, що не чує власного крику і ударів вже вщент розбитого об шибку підбору. Усе немов у вакуумі. А пасажири все виходили і виходили, лише зрідка хтось заходив і байдуже дивлячись поперед себе спустошеним тлінним поглядом, як і всі, шукав вільне місце аби сісти. Генрі зробилося млосно. Він вже не розумів, де він, і що відбувається довкола. Автобус вже не здавався автобусом, в цю мить він перетворився на чистилище, де кожен думав лиш про спасіння власної душі. Метаморфози, що пропливали перед його очима, походили на тіні демонів, що вселеним у них жахом малу-помалу доводити його до істерії. Стукіт крові у скронях ледь не змушував його вити з відчаю. Миті..хвилини…Він все ще кричав, але вже не так гучно. Крики його так і тонули в примарній неосяжності тиші довкола, і навіть у його спогадах вони звучали лише віддалено, ніби ці викрики ніколи й не лунали з його вуст. Сумбур, що сірою завісою виник у його свідомості, відносив усе побачене в якусь незвідану далечінь, тіло ставало невагомим, а думки розсіювались, розчинялись разом із ним у незнаній досі матерії. Його цілковито спустошене єство вже не рухалось, не чинило спротиву. Здавалось, ось вона – ця мить; зараз один із демонів, тріумфально змахнувши обпеченими крилами, поволоче його за собою, і нехай, думав Генрі – мені вже все одно. він вже не розумів, що сталось, і що станеться наступної миті. Зі смиренням та цілковитою порожнечею всередині він просто очікував якоїсь розв’язки. Та раптом шибка, навпроти якої він лежав, проясніла, вмить щезли розводи і крізь скло до салону пробились лагідні сонячні промені. Тіло вже не боліло, думки набули ясності. Крізь вікно Генрі побачив знайому місцевість. Скоро виходити, подумав він. Генрі помалу підвівся, і наступивши ненароком на гомілку лежачого долілиць чоловіка, подався займати місце біля виходу. | |
| Категорія: Проза | Додав: rabidity108 (19.12.2014) | | |
| Переглядів: 586 | |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту