Коли я востаннє бачив сонце
| -1- За вікном без упину періщив дощ. Здавалось, шалений вітровій, що розгулявся на темній, пошарпаній осінню вулиці, за мить винесе скло, а ще за мить – вирве з кінцями віконну раму. Невеличкий протяг, що долинав з-під щілини, що була під кватиркою, ледь помітно покачував гардини. З вигляду це нагадувало майоріння стягу. Та чий то був стяг? Чийогось даремно прожитого життя? Пустки, що панує в ньому одвічним диктатором? Тиша. Довкола розлилась мовчазна тиша, і лиш протяг шиплячим посвистуванням надалі продовжував спритно диригувати цупкою нейлоновою матерією. Марк усе ще стояв посеред вітальні і намагався вслухатись в цю норовисту симфонію осені. Якийсь час до того він просидів у кріслі, почитуючи дешевий роман, куплений напередодні у букініста за сміховинну ціну. Актуальність книги не визначається її популярністю серед людей в конкретний момент, іноді ти тримаєш в руках сміття, що вже за місяць стане найбільш обговорюваним чтивом в Інтернеті. Іноді ж навпаки – ти одним із перших торкаєшся незайманих думок якогось молодого амбітного творця, що зумів викласти на папір те, що не вдалось більшості його попередників. Життя - мінлива штука, і лише повний дурень спробує втиснути його бодай у якісь рамки, норми чи поняття – подумав Марк і мигцем окинувши поглядом тьмяні стіни кімнати, котрі здавались ніби забрудненими в саджу, увімкнув настільну лампу і продовжив працювати. Годинник, що висів над столом, вже показував за чверть на шосту, коли раптом у прихожій задзвонив телефон. Він не підійшов. За кілька хвилин подзвонили іще раз. Потім іще. Дзенькіт старомодного апарату, котрому було вже, мабуть, зо три десятки років, все ніяк не вщухав. І лише за півгодини марних намагань людина по ту сторону телефонного дроту здалась остаточно. Марк усе працював. Забувши навіть про звичну перерву на запашну каву, він без упину стукав по клавішах ноутбука, щораз перечитуючи два останні написані рядки. Раз по раз викреслюючи щось зі свого нотатника, він вправними рухами редагував текст, і остаточно впевнившись, що даний фрагмент сповна відповідає його уявленням, продовжував друкувати наступний абзац. Запилений настінний годинник показував майже дев’яту. Вітер за вікном все не вщухав, злива почала ряснішати. Аби протяг не погладжував своїм ніжним подувом гардини, і тим самим не відволікав його, Марк підвівся і запхав у щілину зім’ятий аркуш паперу. Тепер в кімнаті царювала тиша, порожнеча та безмежність якої чимось походили на вакуум. Вакуум у просторі. Вакуум у думках. Робота плавно добігала кінця. Діставши з шухляди якусь теку, він відкрив її і вийняв кілька паперів, вочевидь, то були чернетки – аж надто багато закреслень та виправлень виднілось на них. Марк підніс чернетки ближче до лампи, аби уважніше їх розглянути. Дочитавши їх до кінця, він дещо помітив у нотатнику, і ще раз окинувши оком надруковане, зберіг усе і закрив ноутбук. Раптом він відчув страшенний голод. Зроблена сьогодні робота потребувала неабияких затрат енергії, тож слід було б гарно підкріпитись перед сном. Він відкрив холодильник – в ньому було порожньо. Марк спіймав себе на думці, що забув сходити за продуктами вранці, тож тепер доведеться добряче намокнути дорогою до бістро, що знаходилось аж на сусідній вулиці. Він підняв плащ, що немов ганчірка валявся обабіч крісла, і взявши з полиці шафи гаманець, надягнув капелюха і зник за дверима. -2- Здавалось, ніби на дворі лютував справжнісінький буревій. Могутній вітер, що жваво ганяв осіннє листя змоклим тротуаром, міг запросто збити з ніг. В бістро було майже порожньо. Ввійшовши в глиб залу, Марк помітив, що зайняті лише три столики аж під самою стіною. За барною стійкою байдуже сидів якийсь здоровань, що вочевидь чекав на повтор свого замовлення. З кухні долинав приємний аромат смаженої курчатини. В бістро було сиро, холодно і похмуро. Один з відвідувачів, що сидів біля стіни, задумано понурив голову і колупав шпажкою маслини у тарілці. Марк вирішив сісти неподалік від виходу, адже усі столики були однаковими. Зняв свій майже до нитки змоклий плащ і повістив його на спинку стільця. Капелюх поки поклав на стіл. За кілька хвилин перед ним вже стояв рудоволосий офіціант, що окрім стомленого вигляду на обличчі, мав іще ріденьку русяву борідку. Він замовив курча і пінту темного пива. Однак коли офіціант вже збирався йти, він раптом окликнув його і замовив ще легких закусок. Несподіваний окрик а ні на трохи не сколихнув присутніх. Байдуже звівши голови, немов гукали саме їх, вони вмить оцінили всю буденність та простоту даної ситуації і далі продовжували думати кожен про своє. Ніжна курчатина, що злегка віддавала несвіжою олією та мукою, видалась йому напрочуд смачною, шматочок за шматочком лагідно танув у роті. Пиво ж було давало кислуватий післясмак, і випивши кілька ковтків, Марк відставив бокал вбік. Сповна утамувавши голод, він насолоджувався легкими закусками, які за всіма правилами столового етикету слід було їсти першими. Та правила здебільшого створені лиш для того, аби в чомусь себе обмежити, і тільки. Надмірна свобода показує людині усю її нікчемність. Довкола капелюха на скатертині утворилось коло мокрих плям. Він взяв капелюх і поклав його на стілець, що стояв поруч. Йому було приємно сидіти тут, тьмяні відблиски світла, що падали зі старого пожовклого під плином часу абажура над головою, чимось нагадували тендітне сяйво літнього надвечір’я. Він пригадав, що вже давно не бачив сонця, здавалось, осінь почала торувати свій шлях у світ іще з середини липня. Цей спогад відніс його кудись далеко звідси, і підперши голову рукою, він далі подався у мандри завулками власної свідомості. Офіціант приніс рахунок. Марк вийняв із промоклої кишені гаманець і поклав на столик декілька банкнот. Лице його чомусь осяяла іронічна посмішка, і вже йдучи до виходу, він раптом розвернувся і знову вийнявши гаманець, відкрив його і виклав звідки усі банкноти. -3- Вийшовши на вулицю, Марк помітив, що дощ малу-помалу починає вщухати. Вітер, що незмірної височини хвилею нахлинув на місто, поступово згасав, немов усі його потуги так і лишились не поміченими. Однак він все одно неабияк змок. Знову. Та ще й на додачу добряче про зяб, адже переставляти проти вітру ноги вже чомусь не було сил. Ніч, що лагідним маревом проводжала його додому, була зоряною, мільйони небесних світил маленькими вогниками розкидались по небу. Вдома Марк нарешті відчув тепло, довгоочікуване і таке приємне. Воно ніжко-преніжно пестило кінчики пальців, потім ж гарячим осадком падало на лице. Він хутко скинув плащ і повісив його на вішак у прихожій. Роззувшись, він змінив шкарпетки і надягнув капці. Капелюх поклав на підвіконні, над самісінькою батареєю. Підійшовши до вікна, він розсунув гардини і кілька хвилин вдивлявся в порожнечу ночі. ЇЇ неоковирний погляд, що так манив і відштовхував водночас, її грайливість та невимовна грація, з котрою вона жонглювала краплями дощу, приворожила його. Та різкий скрегіт натуженого віконного скла вмить повернув його до реальності, і той, востаннє піднявши очі до неба, подумки мовив: «Ніч завжди сповнена якоїсь магії, секретів та чар, в той час як день – то лиш суха пора для існування». Він відійшов від вікна. Кімната зненацька здалась йому невимовно маленькою, крихітним острівцем в безкрайому морі. У прихожій задзвонив телефон. Може, краще підійти? А раптом щось і справді важливе? Одна черга дзеленькоту змінювала іншу. Квартирою розливались довжелезні мелодійні звучання, що на тому кінці дроту були притишеними лагідними гудками. Він сів у крісло і задумався. Спати йому не хотілось, а до світанку лишилось трохи більше чотирьох годин. Несподівано його охопили думки про завтрашній важливий день. Працю було закінчено, настав час розслабитися. Однак якісь невидимі окови закріпились на ногах та руках, шиї та плечах. Та щонайгірше – сотні тисяч думок полонили його розум, змушуючи мозок зациклитись виключно на завтрашньому дні, немов то був останній день його життя. Марк подумав, що добре було б випити. Він підійшов до шафи і взяв із полиці почату пляшку бренді. Спершу відпив кілька ковтків прямо із пляшки, а потім пішов на кухню і взяв склянку. Та це не допомагало. Якийсь незвіданий порив страху та відчаю раз по раз охоплював його намучене єство. Ніч, здавалось, перевіряла його перед тим, як випустити на небо сонце і запалити новий день. Чи витримає він? Час спливав вкрай повільно. Хвилина за хвилиною тягнулось його невимовне та сповнене мук очікування. Очікування чогось. Очікування всього. Раптом Марк отямився. Якийсь незвіданий потік свідомості ударив у голову, все, що вислизало з-під його погляду раніше, вмить прояснилось. Прозріння, що охопило його єство, вмить розвалило стіну його обмеженого сприйняття, всі рамки усвідомлення, котрі так вірно служили йому ледь не все життя, вмить стерлись, канули в лету. Чим він займався останні кілька тижнів? Марк намагався пригадати, та окрім різких постукувань по клавішах ноутбука, що немов короткі залпи гармат розливались в мовчазній тиші кімнати, в голові не спливало нічого. Робота. Тяжке ярмо із різними ярликами та обхватами довкола шиї. Різноманіття назв, посад, товарних знаків та вивісок в центрі міста; працюєш, заробляєш, витрачаєш, щодень породжуючи все більший попит на товари та послуги. Фактично, ти сам женеш себе у могилу, тільки при цьому намагаєшся сперти провину на когось іншого. «Ну ось. Я доробив свій проект – подумки мовив Марк. Четвертий за останні кілька місяців. А скільки ж я їх зробив за 11 років своєї служби в цій конторі? Достобіса. Завтра, скоріш за все, я отримаю підвищення. Почесне місце на парковці, великий просторий офіс та помічник - якийсь недоумкуватий студент-практикант. Десь утричі збільшиться моя зарплатня, буду ходити в костюмах гарного крою та до блиску начищених туфлях, замовлених в Італії. А коли я востаннє бачив сонце?» За вікном розлився світанок. Дощ вже не періщив без упину. Він пішов у ванну і прийняв душ. На засіданні Ради Директорів слід виглядати щасливим, радісним та бадьорим. | |
| Категорія: Проза | Додав: rabidity108 (25.12.2014) | | |
| Переглядів: 595 |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту