На білих землях
| Коли зі снів повертаєшся у божевільний рух тимчасового мандрування, то розумієш безглуздий сенс пробудження вранці. Чомусь тіло, серце і душа відчувають себе втиснутими у граніт, розчавленими гігантським молотом порядку. Відмова від маски та театральних ролей ставлять тебе обличчям до урвища. Страждаючи у жахливих опіках від жару, ковтаючи отруєне повітря, помічаєш як хворобливе тремтіння охоплює нервові клітини. Єдине що залишається – розсипатися мов сіль закутками темного небуття. Десь далеко на білих землях вирує дух нескінченного спокою. Автор Всесвіту проводить нові лінії, ріже простір та задовольняється математично рівними орбітами. Вчора буяв зорепад, а сьогодні пил повністю опускається в повітрі на землю. Смертельна втома змушує хвилі каміння падати з гір, а потім ліниво осідати на поверхні планети. Дивні видіння часом з’являються, коли очі спостерігають за небом нічним неупинно. Місто мертвих зачаровує минулими спогадами. Воно намагається відродити у пам’яті кольоровість літнього дня, гру вечірніх вогнів та полум’я очей, сповнених колись ентузіазмом. Лиш загублений дух дотепер там блукає, сіючи тугу за зруйнованим старим світом. Розбитими шляхами вимальовує негода каліграфічне послання невідомою мовою на прощання. Суцільне забуття панує там десь далеко, на білих землях… Прощальна пісня сонця пригадується дорогою втечі. Його золотавий диск тоне у глибинах сірого холоду. Лише мляве віддзеркалення світла у небі ледь помічає напружене око у вигляді мізерної плями. Вже дотліває зола колись велетенського вогнища. А сяйво зими та її візерунки замінюють блиск різнобарв’я квітучого поля. Тремтіння землі долинає до серця, але чим їй зарадиш, коли не вщухає свист хуртовини безжальний? Глибоко в грунт втоптують чоботи о ранковій порі мертвий сніг. Чому він мертвий? Тому що чужий, ніким не проханий, випадковий гість пори року. Через 2 години увесь білий покрив стане талим і з нього ліпитимуть грудки, по обіді ж він перетвориться на воду, суцільний потік та озера посеред шляху, а ввечері він дратуватиме перехожих своїми холодними стрілами знову, замітаючи асфальтові поля незнайомого міста. Мовчання внутрішніх голосів іноді нагадує жалюгідне існування залишків мертвого снігу. А про що нині шепочуть дерева? Про місяця блиск пломенистий та казкове сузір’я. З глибин підсвідомості чується те голосіння, а, можливо, з іншого краю, із джунглів індійських чи заледенілих гір долинає цей шепіт солодкоголосий. Життя сповнене фарбами бурлить там, вражає калейдоскопом подій, вирує мов джерело первозданне. Хоча серед лютої влади природи передсмертне зітхання та радість постійно прямують, узявшись за руки. Тут усмішка з’являється при вигляді жертви, що скаженіє від болю та власної крові. І струмом охоплює тіло, коли ікла вискалюються з наміром розірвати на шматки живе м'ясо. Натомість око пташине з верхів’я побачить яскраву палітру лише. Птах розуміє, що все-таки пісня світанку пурпуром грає миліше для вуха не серед коліс чи доріг, чи будівель. Вранішнє світло сяє для тих, хто о цій порі оживає. Настане та мить коли Сад Вічності привітає тебе приємною посмішкою. Блискавки зникнуть за обрієм, гроза поступово стихатиме, а залишаться лише пусті образи та запечений слід від отриманих ран. Тиха мелодія прекрасної ночі розповість тобі про ліхтар при дорозі. А ми мусимо крокувати далі шляхом, що сяє мереживом у тумані та стелиться полотном золотавим. За вікном шум дороги нагадує приплив та відплив морських хвиль. Лише дотик срібної вологи приємно вразить тебе після довгих пошуків теплого вітру. | |
| Категорія: Проза | Додав: Саламандра (02.01.2014) | | |
| Переглядів: 537 |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту