Оазис
| Вийти з дому та просто тинятись вулицями. Йти прямо з надією, що за черговою багатоповерхівкою скінчиться ця урбаністична пустеля, відкриється вигляд на казкову оазу, зі своїми пальмами та джерелом чистої крижаної води. Крокувати годину, другу… Натомість замість мальовничого пейзажу натрапити на бар під назвою «Оазис». Подумки плюнути в сторону дверей, розбити вікно каменюкою та йти далі. Ось будинки рідшають, за ними зеленіє смужка, схоже, засаджена низькорослими деревами. Прямую туди, де є хоч якийсь натяк на живу природу, подалі від урбаністичного привиду, складеного з бетону й цегли, наскрізь просякнутого запахом перегрітого асфальту. Обходжу останній двір, за ним має відкритися щось нове. Наближаючись до зеленого, починаю розуміти, що це всього лиш паркан, котрий відмежовує поки пусту ділянку землі. Скоро й вона триматиме на собі чергову багатоповерхівку. Виходжу на шосе. Від чадного газу автомобілів крутиться голова. Знімаю взуття, щоб залишати відбитки ніг на розпеченому асфальті. Відношусь до цього досить відповідально, адже це є саме той слід, котрий залишиться надовго в історії після мене. Закінчивши, крокую обпеченими ногами вбік, там з’явилась ґрунтова дорога. Звідки стільки кущів обабіч? Сам не помітив, як вийшов за межі міста. Попереду світиться сіро-синім відтінком очевидно, якась стоянка. Дивно, що біля неї так багато зелені… хоча це зовсім не стоянка. Звичайнісіньке озеро. О, зеро! Вода. Далі від перезбудження не думаю ні про що, просто йду туди й падаю на березі, втуплюю погляд у небо. Вітер кидає волосся на очі, трава лоскоче босі ноги… Трава бере мене за ноги й тягне вниз. Це так приємно, не смію пручатись. Ось іще метр і я осунуся в озеро. Стоп, у мене ж телефон в кишені! Але вже пізно, головою падаю в воду та відкриваю очі. Напроти стоїть офіціантка з пустим келихом та щось голосно говорить. Очевидно, до мене. На стіні бару «Оазис» наклеєні рельєфні фотошпалери з зображенням водойми посеред пустелі. З пальмами та невеличким водоспадом. Сяк-так підіймаюся з барної стійки та, намагаючись закурити, прямую додому. На 19-й поверх у квартиру без кондиціонера. Літо. | |
| Категорія: Проза | Додав: (30.07.2013) | | |
| Переглядів: 537 |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту