Прояви та Радіо. Частина 0. Стук
| Стук-стук: – Можна Вас на хвилинку? Мені було ніяково, але викликаюче. Дуже хотілося познайомитися з красивою дівчиною і почав робити це як є. Я запримітив її одразу, в лікарняній столовці. Поглядав на неї, ловив її погляд та одводив очі. Подібне відбувалося протягом тижня. В вівторок, осмілився викликати її на можливу прогулянку чи 5-хвилинку. В ті часи мене майже ніхто не відганяв, не обламував – коли починав знайомитися з молодшими і старшими. В попередні рази, ще в СОДКЛ – Я знався з багатьма дівчатами з різних відділень і вітався ледь не з кожним-третім в тій лікарні. На нових місцях, ще нічого такого не бувало, але саме місце, на Дзержинці – було доволі богемне і поневолі навіювало різноманітні враження та запали. Стук-стук! Я відкрив двері в чужу палату, палату, яку населяли в основному громіздкі жінки переважно за 50. А по недалекому сусідстві, в палаті №6, перебували 3 «бомбовози», як ми їх охрестили з чоловіками моєї палати – однаково круглих, важких, не гарних по манерам та виразам обличчя жіночі особі. Я заглянув в палату, №4. Там, серед всіх осіб старше 45, перебувала ця ніжність, ця краса, ця дівчина з прекрасною шкірою і виразними карими очима. І, о диво, вона одразу відізвалася, одразу ж вийшла за двері палати, до мене, так близько! Легкими словами, Я запропонував їй разом трохи прогулятися Вона одразу же з радістю погодилася, за умови – що після того, як вона помиє голову. – Звісно! – І в взаємообнадійливих настроях ми розійшлися до пори. Так Я познайомився з Іринкою. Дивовижею. 30 градусна спека нам не заважала. Я був в чорних штуках: футболка і любимі літні джинси, а вона в лепардовому платті. Ми йшли по відносній тіні під міст і лише єдине мене турбувало – її явно вогке волосся, яке могло натягнути пилу: тоді ж буде, що мила – що не мила. Та промовчав про це. Адже моя нова знайома пришвидшувала та чекала моменту вийти погуляти зі мною, взаємно познайомитися, вона старалася. Я розумів це вже в ті хвилини і почувався вдячним, поводився розуміюче. Ми прогулялися до мосту, пройшлися по лісовому березі Псла й повернулися наповненими літом та іменами один одного. Ввечері ми знову зустрілися і вже гуляли по території закладу. Благо – парк там був чудовий. А під ніч, сиділи біля санпропускника на лавочці та слухали шуми вулиць, ехо тих, хто піднімався та спускався сходами неподалік. Наступного дня вона не прийшла на обід. Хоч вже і знаючи, що їй є куди піти і де бувати – проте від її відсутності якась пустка переслідувала мої кроки та зустрічала мої погляди. Ранній вечір. Її ще нема. Подали вечерю, в лікарні це в межах 16:30-17:00 годин, манка. Завбачливо, Я попросив жіночок, її сусідок по палаті, взяти порцію для Іри. Нарешті! Двері моєї палати були привідкриті і мимо проходу промелькнула знайома статура. Вона вдячно оцінила вечерю від мене. Поки Її не було, мене провідували. Але ні, це лукавство. Більш точніше це звучатиме, як: «навідували», в усіх колоритах сленгового розуміння слова. Сумчанка моїх мрій, моя перша жінка, моя майбутня коханка. Ми готувалися до моєї Посвяти. Я думав, що берегтиму вічно, або хоч допоки ці смс-ки від Зіроньки. Поки Я валявся в відкритих обіймах Сумчанки, на мій чорно-білий нокіа раз-у-раз приходили її молитви, питання та благословення. Звісно, для вас, Я значно розширюю контекст цих скромних смс – але в них читалося значно більше, аніж могло вміститися в ¼ текстового повідомлення. Зараз, мені здається, що Зіронька, хоч і постарше мене – та була така ж невинна як і Я і наші чисті очі бачили один одного без болю. Навіть не розумію, як воно вийшло – що Я поділився з Нею своїми намірами, обставинами, спокусами і вона все прийняла, як пригоду – яку їй хотілося прочитати. Вже тепер: Я бачу все це своїми брудними очима, бачу Її скептис над всім цим, наді мною – її бувалими очима. І знай, що Я скажу на всі ці думки: Ми – жили! 2009-го, в кінці 2009-го, Мені відкрилося Янголятко. На прощену неділю, перед Великим Постом 2010-го – Я востаннє спілкувався з Іринкою, щоби припинити всі ці безумні альтернативні помисли, явні самообрази та тупики. Ми не прощалися, ні Я, ні Вона – ми по-християнські пробачили один одному всяку душевну та життєву невзгоду і, як всі – «поклали слухавку». 066694… Я видалив його. Мій їй теж не потрібний. В неї вже як пару років було все, чого вона так прагнула – спокій, дитинка, власна сім’я. І знову, традиційно – за такі «сімейні думки» Я отримаю «по вухам», момент зближення та якого-не-якого розуміння зруйнується і все, що зостанеться – лише подібні текстові адаптації. Було таке вже, в нас чи в мене. В п’ятницю, напередодні, Вона обіцяла сходити в Храм дощу і щось там прошепотіти в мою сторону, за мене. В Суботу вона пішла з самого ранку по справам, ми не бачилися. В неї колотилося в серці. А Я, Я збирався… Повернувся в Неділю. Неспіша. Нарешті поголився. По радіо грала Shakira «Hips Don't Lie» – Не одним ДепешМодом, не однією ДругоюРікою, яку ганяли по ефірам 24/7. Ірини не бачив. Та й не видивлявся. Треба було оговтатися. Вечері вона сама до мене завітала, підтримати. «Все сталося як гадалося» – не дослівно відповів Їй. В вівторок мене виписали. На ній була широка біла футболка. Дуже пасувало. Зіронька провела мене. Попри ясну погоду, на вулиці похолоднішало. Всю спеку ми минули. Прийшов час ґартуватися 
| |
| Категорія: Проза | Додав: volodiymyr (18.08.2024) | |
| Переглядів: 37 | |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту