Самотність
| Самотність… Вона непомітно вселяється в душу, отруює її … Вона ніколи не покидає, навіть, коли поруч люди, які тебе люблять. Вона може лише на деяку мить стати непомітною. Солодке забуття завжди оманливе. Після нього з новою силою в життя вривається вона - твоя вічна супутниця самотність. Ти навіть встигла її полюбити, бо давно забула смак справжніх почуттів до живих людей. Тобі просто до них байдуже. Коли вони поруч – награно посміхаєшся, потім частково починає вірити у штучні веселощі. А коли люди зникають – стає байдуже, ти навіть не знаєш наскільки важливе для тебе спілкування із ними. Швидше за все – не потрібне. Вони всеодно ніколи не зможуть заповнити пустоту, яка дедалі більше поглинає тебе. Чим більше людей навколо, тим глибшою стає самотність, тим дужче відчуваєш себе нікому не потрібною. А стоячи посеред натовпу, гостро відчуваєш свою неприналежність до нього. Зачиняєшся в кімнаті і мрієш, щоб тебе не тривожили. Безглуздо… Чотири стіни ніколи не заховають від набридливих думок. В тісноті їм ще комфортніше існувати… Тебе давно нічого не цікавить. Навіть книги, з якими раніше вміла переноситися в інший, відомий тільки тобі маленький світ, стали папером, списаним буквами, які позбавлені будь-якого сенсу. Ти нічого не розумієш. Ти не знаєш для чого завтра почнеться новий день. Через свою скороминучість життя набирає безглуздих відтінків. Важко змусити себе не усвідомлювати того, що мрії так і залишаться приємним маренням. На їх втілення забракне часу. Він невблаганний , він убиває все навколо… Він убиває тебе, коли ти знову згадуєш, що колись усе закінчиться. Мертві не ті, чиє серце перестало битися. Мертві – живі, які механічно рік за роком ходять на роботу, повертаються додому, готують їсти, сплять, і знову прокидаються. Заклопотані буденними проблемами вони давно забули смак щастя. Вони забули, що життя минає і вони ніколи не наздоженуть тих світлих мрій, які колись жили у їхніх душах. Ти боїшся завчасно померти… Самотність… Вона загартовує. Вона вчить переборювати біль. З часом стає байдуже до всього, але ніяк не боляче. Оголені нерви давно втратили свою чутливість. Вона ніби невиліковна хвороба, яка з кожним днем прогресує. І колись ти зрозумієш, що ліків від неї ніхто не вигадав. Колись ти навчишся жити з самотністю. Інколи ти можеш її не помічати, вірніше намагаєшся це робити. Але вона завжди приходить, коли ти залишаєшся наодинці з собою, коли лягаєш спати і не можеш зімкнути очі. Вона наче привид переслідує, від її холодних обіймів прокидаєшся посеред ночі та відчуваєш, що хочеться плакати. Сльози – це завжди добре, вони означають, що ти не до кінця закам’яніла. Вони нагадують про те, що ти ще можеш інколи відчувати емоції… | |
| Категорія: Проза | Додав: Svitlana (15.05.2015) | | |
| Переглядів: 660 |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту