Зоряна Зоряна
| Я пишу повість. Фантастичну, дитячу. Хотілося б почути ваші думки. Золота нитка Того дня, коли почалася ця історія, світ стояв умитий дощем. Дерева струшували краплини, а на траві переливалась діамантами роса. Сонце відбивалося в калюжах, а обабіч дороги бігли струмки. Хмари повільно пливли небом, схожі на сірі клаптики паперу, наклеєні на блакитний фон. Вони пропливали над Зоряною, не зупиняючись ні на мить, наче хотіли сказати: «Яке нам діло до цієї дівчинки? Людей на світі так багато, вона нічим не відрізняється від інших». І ніхто не знав, що мине зовсім небагато часу і від цієї дівчинки залежатиме чи пропливатимуть хмари над землею і чи буде взагалі земля… Зоряна теж ні про що не здогадувалась. Вона просто йшла тихою сільською вулицею з рюкзаком за плечима, а навколо на всю силу буяв Травень. На душі в дівчинки було важко, І навіть погожий травневий день не міг її розвеселити. Смуток поселився у Зоряниній душі кілька днів тому і ніхто, навіть вона сама, не міг пояснити його причину. Він збирався у серці дівчинки і породжував дивний неспокій, гнав кудись і не відпускав ні вдень, ні вночі. З такими сумними думками Зоряна дійшла додому. Мама вже збиралась на роботу. У їх сім’ї так було завжди: коли Зоряна поверталася зі школи, мама йшла на роботу, тож вони майже не бачились. З татом вона також спілкувалася лише по телефону. Батьки давно розлучилися. Раніше тато навідував доньку, але тепер майже не приїжджав. Якщо чесно, Зоряна була цьому навіть рада, адже кожна зустріч її батьків закінчувалась скандалом. Друзів у дівчинки теж був, м’яко кажучи, не комплект. Тобто взагалі не було. Були хороші знайомі, але справжніх друзів Зоряна не мала. Вона взагалі була самітницею і нікого не впускала в душу. --До побачення, доню! — жінка поцілувала дочку в щоку і пішла на роботу.—Будь хорошою дівчинкою!— гукнула вона, стоячи у дверях. Ну що ж. Все не так вже й погано. Тепер до самого вечора Зоряна буде тут повноправною господинею. Потрібно лише зробити всю загадану мамою роботу. Список роботи стояв на столі у вітальні. Гм… А роботи не так вже й багато. Всього лиш погодувати їх невеличке господарство (кілька курей, качок та три клітки з кролями), полити квіти та помити посуд. Це справа двох годин, а далі – повна свобода дій. Зоряна одразу ж взялася за роботу: зробила уроки, полила квіти і помила посуд. На це дівчинка витратила всі запаси води, що були в будинку. Тепер потрібно йти до криниці за водою. Громадська криниця була у п’яти хвилинах ходи від дому. Але навіть на таку відстань носити воду було нелегко. Зоряна зітхнула і взяла відерце. Вже біля криниці вона помітила, як у каламутному дощовому потоці щось блиснуло. Дівчинка нахилилась і побачила тонесеньку золоту ниточку. «Звідки вона тут взялася?» -- здивувалася Зоряна і підняла кінець нитки. Та виявилась довгою. Дівчинка знизала плечима і намотала нитку на руку. Нитка натяглася. Мабуть вона десь зачепилась. Тоді Зоряна запхнула відерце в кущі і рушила вперед, намотуючи нитку на руку. Дівчинка йшла вулицями вздовж дощових струмочків і посміхалась, думаючи як кумедно вона виглядає збоку. Але на вулицях було на диво безлюдно З одного боку Зорянине село впиралося просто в ліс. Деякі городи розташовувалися за кілька кроків від дерев. Щоправда ліс вже давно був «одомашнений» і там вже з півсотні років не водилося нічого більшого за лисиць. А у грибний сезон грибників у лісі було більше, ніж грибів. Золота нитка вивела дівчинку просто на узлісся і заховалася поміж дерев. Йти чи не йти? Зоряна зітхнула і пішла вперед. Надто великою була спокуса побачити де закінчується ця нитка. У напівтемряві лісу нитка була ледь помітною і Зоряна невідривно дивилася на неї, щоб не загубити. Несподівано в очі дівчинці вдарило яскраве світло, вона підняла очі і остовпіла. Нитка вивела Зоряну на галявину, посеред якої росла старезна сосна, і сховалася поміж її коріння. Дівчинка здивовано глянула на дерева навколо: раніше вона ніколи не бачила ні цієї галявини, ні сосни, хоча давно сходила цей ліс вздовж і впоперек. Знизавши плечима, Зоряна підійшла до сосни і помітила нірку між корінням, у якій зникала нитка. Дівчинка запхнула руку до нірки і намацала м’який і ворсистий клубок А поряд з кубком лежала ще одна річ – холодна і гладенька куля чималих розмірів. Клубок із нірки вийнявся легко, а от куля виявилася завеликою. Незрозуміло було, як вона взагалі потрапила до цієї нірки через такий вузький прохід. Зоряна обмацала вхід до нірки (може вдасться розкопати?) і намацала дошку, таку трухляву, що вона кришилася під пальцями. Дівчинка з силою рвонула дошку. Відкрилась глибоченька виїмка в землі, у якій лежала велика мармурова куля і невеличкий блакитний конверт. Зоряна підняла кулю і запхнула в кишеню конверт. «Треба добиратися додому – подумала вона – От тільки як?» Дівчинка пішла в той бік, звідки начебто прийшла. Але вона встигла зробити лише один крок… і опинилася просто під старим каштаном біля криниці. «Приїхали! -- подумала Зоряна – В мене вже починаються галюцинації». Але на галюцинації було не дуже схоже. Каштан і відерце були більш ніж реальні. Гладенька і прохолодна мармурова куля теж не викликала сумнівів у своїй реальності. Дівчинка відчула, що ще трохи – і її мозок розплавиться. -- Ну досить про це думати! – наказала вона собі – Там вже кролі чекають голодні, а ти забиваєш собі голову всілякими дурницями! – з цими словами дівчинка пішла додому. Удома Зоряна нагодувала всю живність і знову пішла по воду, заховавши свої знахідки в дальній кут шафи. Принесла одне відро, друге… Коли вона втретє повернулася до криниці, позаду роздався незнайомий голос: -- Тобі допомогти? Зоряна аж здригнулася від несподіванки і озирнулась. Позад неї стояв і знічено посміхався якийсь незнайомий хлопчик. --Ти хто? – мимоволі вирвалося в дівчинки. -- Я… — зам’явся хлопчик. – мене звуть Максим. Я просто побачив, як ти носиш воду і хотів допомогти… -- він почервонів і знову посміхнувся – Але якщо ти не хочеш, то... – Ні-ні! – тепер знітилась Зоряна. – Дякую за пропозицію… Хлопчик підійшов до криниці. Зоряна саме дістала відро і наливала воду до свого відерця. Максим підняв його і сказав крізь зуби: -- Важке… Як ти тільки його носиш? -- Звикла. – знизала плечима Зоряна – Якщо ти не можеш, то я сама понесу. -- Та ні. – похитав головою хлопчик. – Я тобі допоможу. Ти ж їх і так щодня носиш, правда? — Угу. – кивнула Зоряна. – Ще раз дякую тобі -- Нема за що. – посміхнувся Максим. – Ну моє ім’я ти вже знаєш, а тебе як звуть? -- Зоряна. -- Гарне ім’я. Небесне… Зоряна зашарілася. Ще ніхто ніколи не називав її ім’я небесним. Щоб приховати зніяко-вілість вона запитала: -- Ти звідки приїхав? -- А що так видно, що я нетутешній? – якось схвильовано запитав хлопчик. -- Та ні.— засміялась Зоряна. – Я просто ніколи тебе не зустрічала. -- Ну так, -- кивнув Максим. – Ми з сестрою приїхали на вихідні до сусіднього села. Вона має тут якісь справи, а мене взяла за компанію, «щоб квартири, бува, не розвалив самотужки». Зоряна розсміялася: -- А що, може таке бути? -- Та ні. Це вона вигадує. – в свою чергу посміхнувся Максим. – Просто Ліна почувається відмовідальною за мене, от і перестраховується. -- А батьки ваші де? – спитала Зоряна і одразу ж прикусила язика, побачивши, як спохмурнів Максим. -- Вони за кордоном, -- коротко відповів хлопчик. – Працюють у котромусь посольстві. Зоряні стало соромно за своє необдумане питання. Тоді вона нарешті помітила, що вже кілька хвилин стоїть біля брами свого будинку. -- Ну все, мені пора. – заявила дівчинка забираючи відро. -- Справді? – запитав Максим якось розгублено і зовсім не до речі. -- Справді. -- А тобі ще багато води треба? -- Ну ні… Зовсім трохи. -- То давай я тобі допоможу! – зрадів хлопчик. – До п’ятниці я цілком вільний! – додав він наслідуючи персонажа мультика. -- Так сьогодні і є п’ятниця! – розсміялась дівчинка. – Ну як хочеш – допоможи. Максим аж просяяв. Він почекав доки Зоряна спорожнить відерце і вони удвох пішли до криниці. І ось останнє відро принесене, Зоряна ще раз подякувала Максиму і несподівано для себе запитала: «Чаю хочеш?» -- вона сказала це просто так, без жодної задньої думки, просто не бажаючи так швидко розлучатися з новим знайомим. -- Хочу! – одразу погодився хлопчик і одразу засоромився – Якщо ти звісно нікуди не поспішаєш. -- Не поспішаю. – запевнила його дівчинка. – Заходь давай. За хвилину вони вже сиділи на кухні, балакали про все на світі і чекали доки закипить чайник. Зоряна сама собі дивувалася: їй завжди було важко знайомитися з новими людьми, а з Максимом вона балакала так легко, наче знала його тисячу років. Коли чай було врешті допито хлопчик попрощався із новою подружкою і пообіцяв прийти завтра «Якщо ти, звісно, не заперечуєш!» -- поспішно додав він. Дівчинка запевнила його, що не заперечує. Коли за Максимом зачинилися двері, Зоряна ще довго не могла заспокоїтись. Що б вона не робила Максимова посмішка стояла в неї перед очима. «Що це зі мною? – подумала вона – Невже я закохалась? Але ж ми сьогодні вперше зустрілися… А Максим гарний. У нього очі ясні… Та про що це я думаю? Ну він мені сподобався, а я йому?...» Дівчинка подивилась у дзеркало: звідти на неї дивилося бліде обличчя з великими зеленими очима в ореолі мідно-золортавого волосся, таке схоже на обличчя Наталки з повісті «Царівна» -- І нічого мені не світить! – константувала Зоряна і відвернулась. | |
| Категорія: Проза | Додав: Люда (12.06.2012) | | |
| Переглядів: 692 |
| Всього коментарів: 0 | |
Вхід на сайт
Наше опитування
Міні-чат
Статистика
Всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Друзі сайту