...

Ми, закрили ставні і світло потушили,
У своїх кімнатах зачинились мовчазні,
Дихнуть грудьми іще не в спіли,
Як, нам страхіття розп’ялося на стіні.

А двері навстіж ми відчинити за боялися,
Щоб чорний морок випустить з душі,
В злобі перед розп’яттям розпиналися,
Що ми, за правду боролись як мужі.

І як завжди в цю мить останню,
Коли надійний просвіт спалахнув,
Ми, знов лишились без світання,
Бо що потрібно наш мозок не збагнув.

І складно нам, і тяжко нам,
Добро від зла тепер різнити,
І колір тяжко підібрати по мастям,
Щоб веселку спільну разом осінити.

Тепер тремтіння наше на розп’ятті,
Колючім дрожем душу роздирає,
І летить наверх пусте прокляття,
Яке по суті вже нічого не рішає.