Таке собі. Хоч не таке
| Ми, як білих метеликів ляльки-мумії, Не навчились літати і думати. Хоч дивуємся часом і ждемо приховано На світло, на свято надії якесь. Тебе прораховано, дні спрограмовано, Ще в минулім житті прораховано все. І ця мить – «де жа вю», що вже було колись. Байдужістю, злом, нетерпінням усіх інфіковано. І в кожного ніби ліміт і проблем лабіринт. Як жити чи вижити в дикім оцім серіалі, Де шансів так мало і більше питань? Втікати до себе у мушлю чи снів задзеркалля, Від бруду і блуду, від фальші й іржі. Таїтись, як вийде, між дурнів і мудрих. Ділити себе без жалю, як риби, хліби і вино… Ліпити собі пластилінових карликів-ідолів Й не бачити вперто сірих фантомів масу, Весну, сонце й небо і сміх білозубих красунь… Хоч збридли маски і стерті майже очі, Ми дурим себе, що мине, і що порох ще є. Встаєм - лягаєм, ходим по колу, як час та інші. Спокійно-наївно-дитяче. І без надриву. Хоч вірити треба. У щось. У маленький виграш. В життя і у себе. У шанс. У друзів, у тебе. Як в казку стару із незмінно щасливим кінцем. | |
| Категорія: Вірші | Додав: (28.03.2014) | | |
| Переглядів: 420 |
| Всього коментарів: 0 | |