Зоряний дощ
| ЗОРЯНИЙ ДОЩ Одинокий стою під зоряним дощем На осиротілім батьківськім подвір”ї. Терзають серце туга і бюлючий щем. Їх душі там - в небесному сузір”Ї. Вже не стрічатимуть вони своїх синів. І не дзвонитимуть вечірньою порою. Матуся рідна не розкаже віщих снів. Щоб не зіткнулися з нещастям чи бідою. І тато не спитає:- “Синку, як діла? Коли з онуками приїдете у гості?. Нас старість ще не вибила з сідла. Тай на життя своє не маєм злості”. Як непомітно час життя пройшов. Біля синів батьки і душі не зігріли. Собі я виправдання так і не знайшов. А зорі падали і більше не світили. До нас прозріння приходить лиш тоді, Коли втрачамо й не в силах повернути. Не відчуваємо і втрат бо поки молоді. А нам би хоть на мить в майбутнє заглянути. Володимир Красільнік 24.05.2006 р. | |
| Категорія: Вірші | Додав: (17.05.2012) | | |
| Переглядів: 382 |
| Всього коментарів: 0 | |