ЗУПИНИСЬ
| Я зустрів сам себе: ось хлопчина веселий, співучий. Він — це я. Чи не я? Від питань забриніла душа, Спогад враз задзвенів, як струна, звук печальний, тягучий… Може в хлопця спитать, чи не треба — він так поспіша? Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий, І дозволь у тобі давній спогад про себе впізнать. Ти такий молодий і нітрохи на мене не схожий – Дуже важко себе через стільки років пригадать. Ми жили і росли, і співали, і небо всміхалось, Квіти пахли, цвіли, і до наших тягнулись долонь, І не плакали ми, а раділи — що сталось, те сталось, І плекала весна у серцях нам любові вогонь. Як давно це було! Так давно, наче й зовсім не бУло Листя жовте згребли і спалили — розвіявся дим, Попіл голову вкрив. І не зчувсь, як життя промайнуло. Вже на серці зима. Невідомо те все молодим. Перехожий спинивсь і запитливо дивиться в очі. Чи знайдуться слова, щоб усе пояснити йому? Чи помовчати мить? Зрозуміє (як дуже захоче!), Він — такий же, як я, тільки років із тридцять тому. Він живе і росте, і співа — молодий та пригожий, І вітають його квіти подихом ніжно-п’янким. Та життя пробіжить, скоро стане на мене він схожий — Листя жовте згребуть і підпалять, розвіється дим. Зупинись хоч на мить, незнайомий мені перехожий. Зупинись! Хоч на мить! | |
| Категорія: Вірші | Додав: ullad1 (18.07.2020) | |
| Переглядів: 150 | |
| Всього коментарів: 0 | |